Юридична наука

Юридична наука у Львівському університеті: досвід поколінь (частина 1)

Аби процвітала та чи інша галузь, зрілі та досвідчені її представники повинні передавати молодому поколінню мудрість і знання, а завдання молоді – не лише зберегти те, що старше покоління дало, а й примножити ці здобутки для наступників. Звучить все, як в біблійній притчі про таланти, але сьогодні цей невеличкий вступ стосуватиметься безпосередньо юридичної науки в ЛНУ ім. Івана Франка та в Україні загалом. Напередодні Дня юриста, який відзначатимемо 8 жовтня, Віталій Чорненький, доцент кафедри конституційного права та заступник декана юридичного факультету, поспілкувався з докторами юридичних наук Петром Мойсейовичем Рабіновичем та Василем Тимофійовичем Нором, досвід яких в юриспруденції є чималий та гідний того, щоб його переймали.

Вибір юридичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка був вашою мрією чи просто щасливим (маємо надію) збігом обставин?

«Після закінчення середньої школи я розумів, що в мене є схильність саме до наук гуманітарних, але не природничих чи технічних. І коли 1954 року, вперше приїхавши з Києва до Львова, я зайшов до Львівського державного університету, то у приймальній комісії побачив оголошення про те, що на кількох факультетах триває набір абітурієнтів-медалістів. З-поміж цих факультетів був також і юридичний. От я й скористався такою можливістю (хоча, буду відвертим, досі у мене жодних намірів стосовно юридичної професії ніколи не було), отож у цій ситуації про вибір можна говорити досить умовно. Але вже на початку навчання стало зрозуміло, що цей мій крок був вдалим», – ділиться спогадами Петро Мойсеєвич Рабінович.

Досвід академіка Василя Тимофійовича Нора був дещо іншим, адже вибір перед ним постав вже у зрілому віці: «Спочатку бачив себе військовим (офіцером). Але під час служби в армії (1959–1962) змінив свій погляд на професію й обрав фах правника під впливом свого військового начальника, який тоді вчився на заочній формі юридичного факультету Львівського університету (тоді – Львівський ордена Леніна державний університет імені Івана Франка) і якому (начальнику) я допомагав на основі наявної в нього правничої літератури виконувати контрольні й курсові роботи відповідно до його навчального плану.

Під час опрацювання юридичної літератури мені запав у душу вислів одного зі старих (1917 рік) професорів-правознавців – В. М. Гессена, який зазначив: «Які б події не відбувалися в країні під час війни й під час миру, в період спокою і в епоху смути, – лікар лікує, вчитель вчить, а суддя судить (розсуджує)». Ці слова суттєво вплинули на мене, оскільки вони окреслили основні, «вічні» професії: лікар, вчитель, правник. А якщо до цього додати ще одну подію – відрядження разом з офіцером до Львова для одержання зі складів тодішнього ПрикВО карт з грифом «таємно» і випадковим (принаймні ситуативним) відвідуванням головного корпусу Франкового університету, який справив на мене неабияке враження, то рішення визріло однозначне: хочу і буду навчатись у цьому ЗВО (тоді ВУЗ) на юриста. Це був червень 1961 року. Через рік (напружений для мене у підготовці до конкурсних вступних екзаменів) у серпні 1962 року мене (одного з п’ятдесяти) зарахували в лави студентів юридичного факультету.

Опановував професію сумлінно. Інших оцінок, окрім «зараховано» та «відмінно» не мав упродовж усього навчання, і вже на п’ятому курсі (у березні 1967 року і, до речі, не члена КПРС) мене обрали суддею Луцького району Волинської області. І хоч мій суддівський стаж не був тривалим (неповних три роки), він допоміг мені у формуванні й закріпленні якостей людини, яка обрала професію правника: старанність і наполегливість у виконанні своїх обов’язків, порядність у відносинах з людьми, доброзичливість і принциповість тощо.

Після роботи в суді я почав глибше опановувати юридичну науку: став аспірантом кафедри цивільного права і процесу, а згодом – і викладачем, чим і займаюсь вже понад 50 років».

Відповідь на питання щодо натхнення в юридичній діяльності у професорів дещо різна: стимулом академіка В.Т. Нора у правничій справі є бажання зробити важливий внесок у розвиток української юриспруденції: «Якщо йдеться про мою викладацьку й наукову діяльність, то основним заохоченням є бажання залишити не лише помітний, але й вагомий слід у вітчизняній юридичній науці, зокрема науці кримінального процесуального та судового права на сучасному етапі її розвитку завдяки правничій науковій школі, яку я очолюю. А вона націлена насамперед на те, щоб удосконалити кримінальний процесуальний механізм, зробити його більш ефективним у протидії кримінальним правопорушенням з одного боку, а з іншого – ефективно захистити права, свободи й законні інтереси особи, яка перебуває або може бути залучена у сферу кримінальної процесуальної діяльности, яка часто-густо пов’язана з державним примусом».

 

Також науковець зізнається, що не менше радості отримує й від того, коли студенти гордо представляються його учнями навіть після закінчення ЛНУ ім. Івана Франка: «Що стосується моєї викладацької діяльности, то є багато чинників, які змушують працювати плідно й наполегливо, але основний з них – це бажання чути від випускників-правників Франкового університету слова гордості за свою альма-матер, а також відлуння, і не лише серед правників, що їх вчив «сам професор Василь Нор».

Якщо звертатися саме до практичної частини юриспруденції (адвокатської діяльности), то натхненням для П.М. Рабіновича слугує «прагнення справедливости в людських стосунках». Також професор поділився тим, що неабияк зацікавлений саме науковою (прикладною) частиною своєї професії: «…вже на початку здобуття юридичної освіти мене невідворотно привабила власне наукова, загальнотеоретична юриспруденція, якій я й віддавав більшість свого вільного часу, починаючи з першого курсу і до останнього. Результатом цього захоплення є й моя нинішня фахова діяльність».

Кожен із професорів пишається тим, що зміг внести в юридичну науку України свою чималу краплю, а також виховати покоління, яке продовжує їх справу сьогодні: «Серед основних досягнень можу відзначити й свою роль (на моє щастя – позитивну) у зміцненні та визнанні вітчизняною й світовою правничою спільнотою юридичного факультету Львівського університету як однієї з провідних юридичних шкіл. Ця діяльність становить понад 18 років мого життя: безпосередньо очолював цей факультет, був його деканом, а тепер маю можливість тішитися тим, що мої учні (професор Андрій Бойко, а нині – й професор Володимир Бурдін) не лише зберегли, а й примножили досягнення Львівської (Франкової) правничої школи», – розповідає В.Т. Нор.

Варто зазначити, що обоє вчених з 2009 року є членами Національної академії правових наук України. Давати оцінку стану юриспруденції до зазначеного часу, за словами кожного з професорів, є важко, бо це були роки розбудови України як держави й період формування всього її законодавства. Щодо змін після 2009, то В.Т. Нор каже: «Якщо ж характеризувати вітчизняну юридичну науку на час свого членства в Академії, зокрема з 2009 року, то безумовно слід відзначити її динамічний характер. Це був період проведення в Україні чергового етапу судово-правової реформи, і правова наука, насамперед галузева, концентрувалася на визначенні основних напрямів її реалізації, обґрунтовувала необхідність прийняття та забезпечувала модельний підхід до формування оновленого галузевого законодавства у різних сферах регулювання суспільних відносин, зокрема у сфері кримінального процесу (провадження). Оновлення останнього відбувалося поетапно, починаючи з 2001 року (червень-липень), з так званої “малої” судової реформи, і завершилось прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України у 2012 році. У його науковому супроводі (обґрунтуванні) багатьох інститутів і окремих норм я брав безпосередню участь у складі декількох робочих груп, сформованих і затверджених Указом Президента та постановою КМУ.

Серед базових здобутків цього періоду слід відзначити й підготовку і видання впродовж 2008 року першого в історії вітчизняної правничої науки п’ятитомного загальноакадемічного видання «Правова система України: історія, стан та перспективи». Це видання стало унікальним, оскільки його готували переважно науковці Академії й у ньому узагальнювався досвід побудови національної правової системи, всіх її галузей, визначалися перспективи їх подальшого розвитку. Мені випала можливість бути співавтором цього видання, зокрема 5-го тому «Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні».

Ще одним важливим епізодом у розвитку вітчизняної правничої науки цього періоду є підготовка науково-практичних коментарів до оновленого вітчизняного галузевого законодавства. Якщо йдеться про кримінальне процесуальне законодавство (КПК України 2012 року), то таким першим в Україні науково-практичним коментарем став «Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар за загальною редакцією професорів В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила», виданий у Києві у 2012 році. І хоч кримінальне процесуальне законодавство натепер зазнало деяких змін і доповнень, названий коментар залишається настільною книгою правників-практиків у різних сферах наукової діяльности щодо застосування названого законодавства».

П.М. Рабінович додає, що істотних змін у цей час не відбулося: «…Соціальні умови, в яких перебувала ця наука понад 10 років тому і перебуває нині, безперечно, не могли в дечому не змінитись. Проте такі зміни навряд чи можна вважати радикальними, докорінними. Це доводить той факт, що протягом зазначеного періоду ані Конституція України, ані основні українські кодекси не піддавались істотним змінам, трансформаціям, а такі юридичні акти і є базовим, фундаментальним об’єктом правознавчих досліджень».

(частина 2)

Професори зазначають, що юридична наука в Україні сьогодні переживає коливання, та поміж криз їй таки вдається не стояти на місці, а хоч і повільно, але розвиватися. «Якщо лапідарно схарактеризувати юридичну науку сьогодні, то динамічний розвиток її не зупиняється. Він обумовлений новими викликами, що стоять перед нашою державою: подальшою глобалізацією законодавства у міжнародному вимірі, насамперед його гармонізацією із законодавством Ради Європи та ЄС, необхідністю ефективно протидіяти різного роду правопорушенням й міжнародній злочинності зокрема, удосконаленням вітчизняної судової системи та органів правопорядку тощо.

Звичайно, за останній період епідеміологічна ситуація, що до певної міри пов’язана з економічним спадом, не могла позитивно вплинути на розвиток української юридичної науки, але назагал її динамічний розвиток хоча й сповільнився, але не зупинився. Вона продовжує успішно виконувати свою функцію, у що свій, хоч і невеликий, але важливий внесок роблять науковці Львівської (Франкової) правничої школи. Вони дають обґрунтовані висновки та пропозиції на законопроєкти, що надходять із Верховної Ради України та інших установ, наукові висновки на запити органів судової влади: Конституційного Суду України, Верховного Суду, Вищого антикорупційного суду, Офісів Президента і Генерального прокурора, ДБР, НАБУ та регіональних органів, публікують численні наукові праці (монографії, наукові статті, тези доповідей на різних рівнях наукових форумів), праці навчально-методичного жанру, що істотно впливають на рівень підготовки правників», зазначає В.Т. Нор.

Висловив цікаві думки з цього приводу й професор П. М. Рабінович: «Таку характеристику я б ризикнув запропонувати лише у найзагальніших рисах. По-перше, тому, що я є представником лише загальної, а не галузевої чи міжгалузевої науки права; по-друге, тому, що саме з таких позицій я вже протягом декількох років викладаю аспірантам юридичного факультету навчальну дисципліну «Тенденції розвитку сучасної юридичної науки». У цьому курсі аналізуємо, зокрема, плюралізацію дослідницьких методів, деформалізацію, соціальну ефективізацію. Більш конкретне уявлення про стан і напрямки розвитку сучасного правознавства в Україні можна отримати з ухваленого 26 березня цього року Загальними зборами НАПрН України унікального документа, як-от Стратегія розвитку Національної Академії правових наук України на 2021-2025 рр.».

 

 

 

На часі й питання щодо справедливості юридичної системи в Україні. В. Т. Нор дав такі фахові коментарі: «Досвід минулих і сучасних цивілізацій показали, що стан суспільства і держави більшою мірою залежить від стану судової гілки влади. Адже сам собою матеріальний і процесуальний закон навіть у випадку високого ступеня його досконалості не в змозі гарантувати високий рівень правосуддя, суть якого полягає у розгляді та вирішенні конфліктів щодо дійсного чи гаданого порушення норм права, а, отже, чиїхось прав, свобод чи законних інтересів. Тож на судову гілку влади покладається дві важливі функції: правозахисна і правовідновлювальна. І не випадково, що ключові суспільні та державні перетворення починаються з реформування судової системи, судової гілки влади. Про це свідчить і новітня історія нашої держави. Вже на початку свого відродження Верховна Рада України ухвалила Концепцію судово-правової реформи (1992 р.), і ця реформа, на превеликий жаль, спонтанно продовжується до сьогодні.

То де ж причини такого стану? Причин багато, але основна з них – це намагання інших гілок влади, особливо виконавчої, поставити судову під свій, якщо не контроль, то, принаймні, вплив, позбавивши її основної конститутивної властивості – незалежності у виконанні своєї функції.

Тому й не випадково, що політичні зміни в державі, прихід до влади нового її очільника тягнуть за собою оновлення судової реформи, пов’язане, як правило, зі створенням нової або удосконаленої судової системи, новими підходами до формування суддівського корпусу, намаганням забезпечити належне функціонування судів і суддів, що, власне, й могло б забезпечити належний доступ до правосуддя фізичних та юридичних осіб.

Проте, що ми маємо натепер? Кадровий суддівський голод, спричинений законодавчою гілкою влади (майже два роки не діє один із базових органів суддівського врядування – Вища кваліфікаційна комісія суддів): фактично четверта частина суддівських вакансій не заповнена (бракує близько двох тисяч суддів), понад десять місцевих судів в Україні припинили свою діяльність через відсутність спеціалістів. Виконавча гілка влади не виконує своїх обов’язків щодо матеріального забезпечення суддів засобами для належного функціонування тощо. Перелік причин можна продовжувати, і їх, на жаль, немало.

Не можна не враховувати й того, що повсякденна праця суддів відбувається в умовах правового конфлікту, зіткнення протилежних інтересів, що зумовлює високе психологічне навантаження на них, нерідко й під спільним соціальним (громадським і політичним) тиском, а інколи й із загрозою для життя чи здоров’я свого або близьких. Все це не може не позначитися на формуванні довіри громадян до суду й правосуддя. А цю довіру здебільшого формують не самі люди, а певні громадські формування, медійні засоби й відповідні політичні сили. Адже, якщо брати до уваги статистику, то понад 80 відсотків судових рішень залишаються в силі навіть після проведення судового контролю щодо їх законности та справедливости в апеляційному та касаційному порядках.

Відтак, недовіра громадян до суду базується не на реальних фактах, а на основі розповсюдження далеко не правдивої інформації щодо діяльности судової влади».

В останньому його підтримав також П. М. Рабінович: «Таке завдання не може бути розв’язане якимось одним заходом. А серед відповідних різноманітних заходів я б назвав неодмінне включення до різноманітних ЗМІ матеріалів про такі рішення, вчинки, позиції вітчизняного судівництва, які оцінюються, сприймаються більшістю громадян саме як справедливі, об’єктивні, неупереджені, суспільно корисні. Кожен юрист-практик (та й чимало пересічних громадян) можуть навести багато таких прикладів судової діяльности. Проте нині саме ЗМІ переповнені матеріалами протилежного характеру. І тим самим вони зробили неабиякий внесок у формування однобічної неадекватної громадської думки про те,  що вітчизняне судівництво вкрай несправедливе».

Професори дали й кілька порад, як українську юридичну освіту зробити конкурентоздатною на світовому рівні. «Такі «рецепти» вводить нині Міністерство освіти і науки України через запровадження так званого компетенційного підходу до вищої юридичної освіти. Достатньо ознайомитися з нинішніми відповідними державними стандартами підготовки бакалаврів і магістрів з юридичної діяльности, які ухвалило Міністерство у 2018-2020 рр. І хоча ця політика реалізується, ясна річ, небезпроблемно, не одномоментно, але її загальний напрям правники принципово підтримують», – говорить П. М. Рабінович.

Професор В. Т. Нор висловив таку свою позицію: «Юридична освіта, яку дають базові юридичні вищі школи в Україні, є набагато ґрунтовнішою, аніж закордонна. Вони готують правників “широкого профілю”, які могли б реалізувати свої професійні знання у різних сферах правової діяльности. Це має свої переваги й недоліки при підготовці кадрів юридичної професії. Недолік полягає в тому, що юридичні знання «розпорошуються» за різними галузями права та видами правничої діяльности, у той час, як закордонна юридична освіта в основному ґрунтується на «вузьких» спеціалізаціях, здебільшого корпоративного характеру. Крім того, вона має й практичний підхід,  коли наша зосереджується на засвоєнні матеріального і процесуального закону, правової доктрини, навчальних дисциплін прикладного характеру, залишаючи мало часу для засвоєння практичних форм і засобів реалізації здобутих знань.

Звичайно, не можна залишити поза увагою й інших відмінностей: наявности надмірної кількости вищих юридичних закладів, переважно приватних, які не забезпечують належного рівня юридичної освіти; орієнтації у навчальному процесі на лекційний спосіб подання програмного матеріалу без використання інноваційних підходів (презентації, обговорення проблем на конкретних правових ситуаціях, дискусії тощо); зведення практичних (семінарських) занять до засвоєння нормативного матеріалу, а не до вироблення практичних умінь розв’язання реальних правових ситуацій; розширення самостійної роботи здобувачів юридичної освіти над застосуванням правових норм та представлення її результатів у кейсовому підході. Особливо це стосується магістерської підготовки правників».

Наймолодші, хто святкує День юриста – студенти. Напередодні свята досвідчені правники, а сьогодні – наші респонденти, дали і їм кілька напутніх слів під час цієї розмови: «Якщо йдеться про поради молодим юристам, які розпочинають свою кар’єру, то назагал можу порадити таке: пам’ятайте, що одержані вами професійні знання – це лише основа, фундамент вашої професійної кар’єри. А щоб вона була успішною, необхідно постійно поповнювати (а часом і оновлювати) ці знання, уміти застосовувати їх на практиці; пам’ятати, що їх, як і професійну діяльність ви маєте використовувати на благо людини, права, свободи, законні (праведні) інтереси яких зобов’язана захищати правнича професія. За таких умов ваша успішна кар’єра матиме своє логічне просування. Саме так починали й діяли численні випускники Львівської Франкової правничої школи, які були чи є суддями всіх судових ланок (аж до Верховного, Конституційного, Вищого антикорупційного судів України), прокурорами, народними депутатами та депутатами місцевих представницьких органів, знаними адвокатами, нотаріусами, юристами найвідоміших корпорацій, і нарешті – вченими-правознавцями (професорами й академіками). Я не називаю конкретних прізвищ, оскільки це зайняло б багато місця і часу у цьому інтерв’ю, але спільними для них є те, що вони є випускниками нашої правничої школи, і досягли своєї успіху завдяки наполегливій праці та умінні використати гуманістичний потенціал своєї професії», ділиться досвідом В. Т. Нор.

Залюбки висловив свої побажаннями й професор П. М. Рабінович: «Можу їм порадити добрати до тих знань, які вони отримали в університеті, ще й, так би мовити, спеціалізовані до відповідної конкретної юридичної професії знання, а особливо – ті практичні навички, яких вона потребує. Такий «добір» є цілком виправданим, нормальним явищем, оскільки жоден юридичний навчальний заклад не зобов’язаний і не спроможний озброїти майбутнього випускника усім набором практичних навичок, потрібних в усіх без винятку юридичних професіях. Задля їх формування існує інститут стажування випускника у відповідній практико-юридичній  інституції, а у деяких випадках – на посаді помічника».

І насамкінець ми поспілкувалися з професорами також про успіх. То що ж таке бути успішним у юридичній науці?

«Відповідь на це питання надзвичайно проста, якщо йдеться не лише про науковий ступінь чи вчене звання, а їх досягнення праведними шляхами, тривалою і копіткою інтелектуальною працею: вставайте рано і лягайте до відпочинку пізно, удосконалюйте знання в обраному сегменті пізнання, яких досягнули ваші попередники. Від цього на перших порах у вас буде запаморочення, а «точка опори» терпнутиме, але поступово ви усвідомите, що знання ваших попередників далеко неповні, що вони потребують корекції з урахуванням динаміки явищ і процесів в обраній вами сфері пізнання.

Успіх у юридичній та інших науках – це процес, який досягається копіткою інтелектуальною працею, і результатом якого є визнання вашого вагомого внеску у розвиток відповідної галузевої науки та формування відповідної наукової школи», – стверджує В. Т. Нор.

«У київській школі, де я вчився протягом десяти років, у вестибюлі мне щодня зустрічав плакат с таким висловом відомого вченого Карла Маркса: «У науці немає широкого, торованого шляху. Лише той досягає її сяючих вершин, хто, долаючи перешкоди і втому, невпинно йде їхніми крутими схилами». Дослухайтесь цієї мудрої поради, і науковий успіх вас не омине…», – такими натхненними словами П. М. Рабіновича завершимо нашу невеличку мандрівку у залаштунки юридичної професії, а всім дійсним і майбутнім служителям Феміди хочемо побажати бути чесними перед собою та суспільством і завжди стояти на варті закону.