Університетський блог

Що для вас означає поняття «рідна мова»?

Я б хотіла відповісти на це питання не з позиції філолога, хоч певна – філологи й з’являються насамперед завдяки особливій любові до рідної мови. Не в науковому аспекті, хоча мовознавці з часів Вільгельма фон Гумбольдта й Олександра Потебні шукають максимально раціональне пояснення феномена рідної мови. Не в дидактичному плані, хоч праця зі студентами якраз повністю занурена в рідну мову. Власне, найцінніший, як на мене, особистий вимір. Коли ти в рідномовному середовищі – не завжди розумієш, що саме в цій вербальній оболонці ти в гармонії. Ніби дитина в колисці. Коли ж якийсь час перебуваєш поза його межами, то загострюється якесь метафізичне бажання чути й говорити. Аж до фізичного дискомфорту. От тоді починаєш розуміти, що мовна оболонка для людини, мабуть, так само (а, може, й більше) важлива, як повітря. І цінувати.

Можливо, зважаючи на те, що ви історик мови, згадаймо ключові (сумнозвісні й славнозвісні) для української мови події? Чи можливо було уникнути якихось із них?

У цьому контексті  мушу відштовхнутися від аксіоми про внутрішні й зовнішні чинники, які супроводжують життя кожної мови. Пізнання внутрішніх законів розвитку мови (це, по суті, те, що студіюють на одній з улюблених дисциплін майбутні філологи – історичній граматиці) дає абсолютну впевненість у тому, що наша мова має глибоке й міцне коріння на нашій землі та дуже стійкий стовбур із розлогою кроною (можна ще уявити собі будівлю з фундаментом, до прикладу). І разом з тим цей внутрішній стрижень демонструє мегапотужний потенціал: мабуть, небагато у цьому світі знайдеться мов, які так впевнено, незламно, непохитно (сюди – увесь синонімний ряд) не просто стоять, а й розвиваються у складних (часом нестерпно складних) зовнішніх обставинах. Це додає впевнености.

Якщо панорамно подивитися на зовнішню історію української мови, то побачимо не лише сумні події (чомусь заведено акцентувати саме на них). Але ми направду маємо багато позитивного, життєствердного у своїй мовній історії –  таких фактів, які свідчать про високий суспільний престиж нашої мови. Їх діапазон надзвичайно широкий: від графіті на стінах Софійського собору до «Руської правди» у княжий період історії української (на той час її називали руською) мови; від унікального шансу утвердитися в діловому письменстві завдяки Литовським статутам, де було закріплено статус як мови офіційної, до вдалої спроби перекласти Новий Заповіт у Пересопницькому Євангелії, а кількадесят років потому – закріпити (а почасти й кодифікувати) українську лексику в різноманітних словниках, а словозміну – у граматиках. Це також мовностильові експерименти (Івана Некрашевича і багатьох інших) в часи перших заборон і практично тріумфальне ХІХ століття, коли попри зовнішній тиск вдалося вибудувати повноцінну літературну мову на живій розмовній основі.

Заглядаючи у минуле, бачу, що найстрашнішими все ж виявилися події ХХ століття – коли з 30-х років запрацювали певні технології лінгвоциду, які були відмінними від попередніх спроб заборонити/цензурувати українську мову. У цілому їх можна окреслити як спроби руйнування зсередини, як намагання різними шляхами втрутитися у внутрішні закони життя мови (а особливо – у її граматичну структуру). Так-так, два робітникА, давайте працювати, ходімте, відсутність кличного відмінка, у цілому навмисне й послідовне ігнорування самобутніх форм, властивих українській мові, призвели до її тотальної асиміляції з чужою.

Чи можна було б уникнути цього? Історія не має умовного способу – істина загальновідома. Історія часом дає шанс змінити дещо задавнене, але його треба не втратити. А тому-таки бути уважними до того, ЯК говоримо й пишемо! А це потребує зусиль: і колективних, і особливо особистих. Це як щоденна тактика. І як довготермінова стратегія для збереження себе.

Чому українці з народження розуміють російську?

Я б не стверджувала, що сучасне покоління дітей аж надто добре розуміє російську. Хоча не певна, може, є якийсь моніторинг саме цього аспекту з фаховим аналізом. Якщо ж маємо таке явище, то пояснювати його не варто засиллям російськомовного контенту (я не заперечую його присутність, вона є!), а знов-таки байдужістю, якимсь незрозумілим національним інфантилізмом, а часом невибагливим смаком чи просто нерозумінням того, ЩО є для нас рідна мова. Якщо знайдемо спосіб цього позбутися – все стане на свої місця. Аби не було запізно…

Чи здатне українське суспільство оцінювати значення української мови для нації, наприклад, у порівнянні з тим суспільством, яке ми мали у перші роки незалежности?

Відповідь на це питання є логічним продовженням попередніх думок. У своєму свідомому (та ще й філологічному) житті я якраз захопила ту доволі велику часову амплітуду. Бо якраз на зламі радянського/нерадянського й виринали мовні питання. І в ті часи був, і зараз є той сегмент суспільства, який розуміє стратегічне значення рідної мови. Мені видається, що зараз, у контексті усіх політичних подій, оце почуття мовної самобутности й згуртованости навколо мовного стрижня мало би бути в рази сильніше, усвідомленіше, активніше, зрештою.

У 2019 році виникла хвиля ажіотажу щодо нового правопису. Філологи розуміють, що ми повертаємося до рідної мовної конституції, якої були позбавлені ще в 1933. Як правильно та за допомогою яких ресурсів і методів донести це суспільству?

Суспільство завжди з осторогою сприймає якісь зміни, хоч у сучасній редакції правопису вони не настільки й радикальні, як хотілося б. Тому терпеливе пояснення того, що ми через правописні правила відновлюємо ті мовні риси (не всі, щоправда, і навіть не так завзято, як могло би бути), які очищують українську мову від впливу російської, мало би дати позитивні наслідки.

От в багатьох країнах двомовність, тримовність і навіть чотиримовність – це норма. Чому така модель не пасує Україні?

Відповідь очевидна. І лежить вона в площині сучасної геополітики.

Чи можна дивитися на мову безвідносно до політики?

Теоретично – можна, якщо досліджувати якісь окремо взяті мовні явища. Однак досвід переконує, що яка мовна проблема не була би предметом наукових студій – вона безпосередньо чи опосередковано матиме якийсь стосунок до ширшого, політичного, контексту. 

На сучасному зрізі послуговування українською зростає (соцмережі, сайти, інтернет-преса). Чим це зумовлено?

І це чудово, що зростає. Вплив соцмереж на становлення мовної самосвідомости не можна недооцінювати – він, безперечно, великий. Це загальнодоступний спосіб транслювати свої ідеї чи продавати щось. І в цьому позитив, бо одночасно відбувається своєрідна промоція української мови. У цілому це добра тенденція, хоч часом (ні, таки часто) – виникає бажання поговорити з дописувачем про дотримання елементарних норм правопису. Тут варто дивитися на баланс кількости і якости. Щиро вірю, що у цьому аспекті, за одним із філософських законів, кількість переросте у хорошу якість.

Які документальні фільми, програми та книги ви б порадили для тих, хто хоче поглибити знання про українську культуру й мову зокрема, полюбити її всім серцем?

Я б рекомендувала не просто якусь дидактичну літературу чи навчальні фільми/програми. Щоб полюбити – треба поринути у якісну літературу (не лише класика, але й особливо сучасна словесність). Треба послухати, як говорить ваша бабуся чи дідусь. Вслухатися. Піймати те, що може відійти разом із ними. Спробувати його поплекати трошки у своєму мовленні. Може, приживеться й дасть гарні паростки. Бути уважним до діалектного мовлення, особливо коли воно не зіпсоване чужими нашаруваннями.

Важливо також добирати й практикувати. У монолозі, у діалозі, в листуванні, у соцмережах. І це спрацює (маємо численні прецеденти), відгукнеться. Спочатку, може, в раціональному. А потім – точно – в серці. Тоді трохи по-іншому зазвучить Франкове «ти не маєш до вибору…» зі статті «Двоязичність і дволичність» (рекомендую). Бо вибір стане надто очевидним.