І світлих людей серед нас чимало: кожен старається хоч якось допомогти нашій Батьківщині «в темні часи». Сьогодні ми зібрали історії молоді, яка допомагає і на фронті, і в тилу. Вони – волонтери у “Центрі збору гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і армії”, редактори-волонтери в онлайн-медіа «Свідомі», учасники ТРО і ЗСУ. А ще вони – студенти Львівського університету, тому ми маємо ким пишатися.
Нещодавно мали честь поспілкуватися з чотирма із них: юні, сміливі, сповнені патріотизму, жертовности та віри в майбутнє. Дівчата і хлопці відверто розповіли про те, чому вирішили допомагати, як обрали сферу та навіть якими є їхні мрії.
Респонденти:
Спілкувалася: Юлія Васьків – фахівець Відділу маркетингу і комунікації ЛНУ ім. І. Франка.
У чому ваша суперсила? Як ви зробили вибір допомагати країні на своєму фронті?
На питання, як я потрапив в ТРО, відповім відносно коротко: в перший день війни мій товариш зібрав сумку і попросив, щоб я його відвіз у військкомат, він вже воював та мав бойовий досвід. Везучи його, я подумав: «Чому він їде, а я сиджу без діла?» І я зразу, коли відправив його у частину, пішов писати заяву для того, щоб мене взяли у ТРО. Мамі я, звісно, ж що нічого не говорив, бо відповідь була б короткою: «Ні, і крапка!». Я приніс всі документи та підписав угоду, друзі ж звісно мене в цьому підтримали та пішли разом зі мною. – Костянтин Філімонов (Шкіпер), учасник добровольчого батальйону ТРО.
Насправді до волонтерства дійшли руки лише на 3-4 день війни. В один момент я просто задумалася, що не варто дарма сидіти вдома, і ми з сестрою вирішили піти кудись волонтерити. Знайшовши кілька точок, обрали найкращу для нас локацію (штаб, де спочатку плели сітки, а зараз ще й додаткову діяльність ведемо: збір медикаментів та іншої гуманітарної допомоги, виготовлення спальників). Спочатку всі знайомі та родичі, звичайно, ж позитивно реагували, але після того, як обстріляли Львів (танковий завод на вул. Стрийській), батьки почали хвилюватися, оскільки наш штаб розміщений дуже близько до військової частини. І тепер їх кожного разу під час тривог потрібно заспокоювати й говорити, що все буде добре і ми в безпеці. – Лілія Шумська, волонтерка у “Центрі збору гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і армії”.
Я була малою, коли в Україні почалась війна, я в ній буквально виросла, дуже близько беручи все до серця. Мій дитячий патріотизм довів мене до того, що я стала однією з перших 20 дівчат у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Саме ми були першим дівчачим взводом за всю історію існування навчального закладу. У 2021 році я стала студенткою економічного факультету Львівського університету, проте, як тільки почалась війна, зрозуміла, що не можу скласти руки, і пішла у військкомат. Тато пишається мною, мама трішки в істериці, але це типовий для неї стан 🙂 – учасниця ЗСУ, студентка І курсу факультету електроніки та комп’ютерних технологій ЛНУ ім. І. Франка.
Думаю, суперсила усіх, хто працює в «Свідомих», насамперед у правді. Ми щодня боремось на полі інформаційної війни: спростовуємо фейки, воюємо з пропагандою, пишемо авторські аналітики та готуємо спецматеріали, які або пояснюють людям певні контроверсійні питання, або допомагають легше проживати війну. Рішення продовжувати працювати в «Свідомих» в часі війни було чимось настільки легким і зрозумілим для мене, що не вагалась ні секунди. Ба більше, сприймаю це як обов’язок для себе, бо слово – це теж зброя, і на цьому полі ми можемо сміливо воювати із впевненістю у перемогу України. – Марта Дика, редакторка-волонтерка онлайн-медіа «Свідомі».
Чи вважаєте ви когось своїм наставником у цій справі? Якщо так, то розкажіть про цю людину.
У мене є два наставники – це мої товариші. Вони обоє військові, і весь час підтягували мене на якісь військові штуки: на підготовку з тактичної медицини, стрільбища тощо. На жаль, один із цих товаришів героїчно загинув 7-го березня у війні проти окупанта, він воював 4,5 роки в АТО снайпером 8-го полку спецпідрозділу, дуже хороша та щира людина, яку я буду пам‘ятати вічно… – Костянтин Філімонов (Шкіпер), учасник добровольчого батальйону ТРО.
Якщо подумати, то наставником є сама я. Було просто неймовірне бажання стати корисною в такий нелегкий час. – Лілія Шумська, волонтерка у “Центрі збору гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і армії”.
Командиром мого взводу у КВЛ ім. І. Богуна була надзвичайно відважна жінка-офіцер. Завжди було враження, що вона моя старша сестра, і я безмежно їй вдячна, адже можу сказати, що саме вона в мені виховала справжню українку. Ми багато пережили разом, а зараз вона, як і я, не залишилась байдужою і мобілізувалась. – учасниця ЗСУ, студентка І курсу факультету електроніки та комп’ютерних технологій ЛНУ ім. І. Франка.
Насправді для мене наставник – це кожен член команди «Свідомих». Щодня вчуся чогось від всіх людей у нашому медіа, бо це не просто люди, з якими ти працюєш. «Свідомі» – спільнота однодумців, де кожен своїм прикладом мотивує тебе до праці над собою. Усі ці люди навчили мене дуже критично мислити, аналізувати будь-які ситуації з холодною головою, а також мати впевненість у тому, що ти робиш. – Марта Дика, редакторка-волонтерка онлайн-медіа «Свідомі».
Хто може долучитися до вашої команди?
Які навички та якості характеру потрібні для того, щоб боронити країну на вашому фронті?
Хотіла б я сказати, що кожен охочий, проте це не так. Кожному знайдеться свій фронт, і не кожному потрібно брати в руки зброю. В нашій країні цінують людей, ми не “гарматне м’ясо”. Тому без досвіду долучитись до військових частин (якщо це не призов через військкомат) доволі важко. – учасниця ЗСУ, студентка І курсу факультету електроніки та комп’ютерних технологій ЛНУ ім. І. Франка.
Головне просто принести свої руці на штаб і плести. Ну й не боятись людей, бо не спілкуватися тут не вдасться: в якийсь момент ти навіть не встигнеш усвідомити, що вже говорила з кимось про сенс життя. І навіть якщо у вас поганий настрій, то тут його вам обов’язково покращать. – Лілія Шумська, волонтерка у “Центрі збору гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і армії”.
До нашої команди, на жаль, ми нікого не можемо долучити, тому що з нами працюють люди, які перевірені роками. В такій важливій ситуації не можна підпускати незнайомців. – Костянтин Філімонов (Шкіпер), учасник добровольчого батальйону ТРО.
Наразі наша команда повністю укомплектована. З початком повномасштабної війни до нас долучилося безліч волонтерів, кожен із яких дуже допомагав у роботі, адже перші тижні ми працювали цілодобово. Щодо рис характеру чи навичок – то, мабуть, насамперед поділяти цінності команди, бути готовим працювати на волонтерських засадах у політично незаанґажованому медіа. Ну і ще оперативність та можливість постійно бути на зв’язку. – Марта Дика, редакторка-волонтерка онлайн-медіа «Свідомі».
Війна триває вже понад 50 днів, люди втомлюються. Як ви поновлюєте ресурс?
Що робите, коли з’являється кілька хвилин вільного часу?
Ми всі люди, і втомлюємося, але у нас такий запал, що ти не відчуваєш тієї втоми. Помагають наші чудові дівчата, які нас дуже смачно годують і допомагають теплими словами. – Костянтин Філімонов (Шкіпер), учасник добровольчого батальйону ТРО.
Просто беру день відпочинку від усього, особливо від новин. Коли з’являється вільний час – виходжу на вулицю і насолоджуюсь тишею, що, на жаль, не всі можуть зробити.– Лілія Шумська, волонтерка у “Центрі збору гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і армії”.
Військові насправді доволі позитивні люди. Так і має бути. Жарти допомагають триматись на плаву, ми ніби на хвилинку повертаємось до нормального життя. А взагалі, особисто я намагаюсь у вільний час ще й повчитись. – учасниця ЗСУ, студентка І курсу факультету електроніки та комп’ютерних технологій ЛНУ ім. І. Франка
Хоч вільного часу зараз дуже мало, та все ж зазвичай використовую його однаково — сплю. Також багато читаю, зокрема про війну та історію, особливо історію української мови й культури. – Марта Дика, редакторка-волонтерка онлайн-медіа «Свідомі».
Як адаптуватися до війни? Розумію, що цей процес пристосування в Україні вже, на жаль, чи, на щастя, настав. На вашу думку, у воєнний стан варто намагатися жити звичайним життям, чи це є злочином проти тих, які такої можливости не мають?
На мою думку, до війни швидко звикають, і це погано. Я неодноразово був на Сході під час АТО (розвозили «волонтерку»), і бачив, наскільки там люди звикли до обстрілів. Вперше, коли я на Сході попав під артилерійський обстріл, я дуже злякався (хоча не хотів цього показати перед старшими), оскільки я тоді ще не був навіть повнолітнім. В той час, коли я ховався в укритті, місцеві просто розгулювали і навіть не звертали уваги на обстріли. Ми маємо продовжувати спокійне життя на заході України для того, щоб інші бачили, що воно продовжується, незважаючи ні на що. Але все повинно бути в міру, без гулянок і т.д., бо однаково повинна бути якась солідарність між жителями Сходу та Заходу. – Костянтин Філімонов (Шкіпер), учасник добровольчого батальйону ТРО.
Ну насправді я довго думала, що це неправильно, відчувала свою провину, але лише недавно відпустила це і зрозуміла, що якесь обмеження мого нормального життя ніяк не допоможе іншим. Але, звичайно, ж варто мати міру в усьому і не гульбанити. – Лілія Шумська, волонтерка у “Центрі збору гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і армії”.
Хотілось би, щоб кожен українець, який знаходиться в безпеці, розумів, що потрібно жити. Потрібно пити каву, зустрічатися з друзями, просто так, за тих, хто цього зробити не може. Це просто необхідно, адже нам ще потрібно відновлювати економіку. – учасниця ЗСУ, студентка І курсу факультету електроніки та комп’ютерних технологій ЛНУ ім. І. Франка.
Я думаю, намагатися жити нормальним (наскільки це, звичайно, можливо) життям є необхідним. Потрібно ходити на роботу, особливо тим, хто зараз у більш спокійних регіонах України, бо тоді працюватиме економіка. Потрібно продовжувати навчання у школах та університетах, бо для відбудови України після війни потрібно буде багато фахівців у різних сферах. Потрібно не забувати про культуру, бо це одне з того, що ми зараз захищаємо і за що ми боролися століттями. Також не можна забувати про своє метальне здоров’я. Так, відчуття провини буває сильнішим, проте ми потрібні нашій країні сильними, а не вигорілими, аби усім разом робити все можливе задля нашої перемоги. – Марта Дика, редакторка-волонтерка онлайн-медіа «Свідомі».
Якою ви бачите країну після війни?
Я завжди буду бачити нашу країну красивою, квітучою, з великою кількістю молоді. Буде повна відбудова, і, незважаючи на таку прикру ситуацію, у нас все буде добре завдяки нашим захисникам на передовій і тим хто допомагає в будь-який спосіб. – Костянтин Філімонов (Шкіпер), учасник добровольчого батальйону ТРО.
Країна буде такою, якою була і до: волелюбною та красивою. Попри всі негаразди у нас козацька кров, яка просуває нас далі, змушує боротися й прославляти нашу квітучу землю, тому все буде добре. Ми розвиватимемося і змінюватимемо світ. – Лілія Шумська, волонтерка у “Центрі збору гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і армії”.
Мені сумно, що світ тільки зараз звернув на нас увагу. Жаль, що стільком довелось загинути, аби Захід дізнався, що таке Україна і де вона знаходиться. Тому для мене доволі дивно звучить фраза, що Україна – європейська країна. Ми самі по собі, хоча й вдячні сусідам за допомогу. Тому в майбутньому я бачу нашу країну самостійною. – учасниця ЗСУ, студентка І курсу факультету електроніки та комп’ютерних технологій ЛНУ ім. І. Франка.
Вільною європейською державою, яка насамперед буде дуже поважати себе та гідно репрезентуватиме нас на міжнародній арені. Державою, чию культуру знатимуть та любитимуть у всьому світі. Без комплексу меншовартості. Тією країною, де люди обиратимуть для відпочинку власні міста, а не закордонні курорти. Україною з вільним Маріуполем, Краматорськом, Херсоном, Кремінною, Донецьком та усіма іншими нашими містами й селами, з вільним українським Кримом. – Марта Дика, редакторка-волонтерка онлайн-медіа «Свідомі».
Якою є ваша мрія?
Моєю мрією все-таки залишається перемога, щоб путін здох, тому що через нього загинуло дуже багато моїх побратимів. Щоб кремль згорів, щоб кожен росіянин, який це підтримує, відчув, як це, коли вбивають невинних людей, тварин та руйнують те, що люди будували все своє життя… – Костянтин Філімонов (Шкіпер), учасник добровольчого батальйону ТРО.
Ну, звичайно, мрія перемогти нікуди не зникає, і до неї приєднується мрія побувати в українському Криму. А якщо не враховувати мрії, пов’язані з війною, то також здавна хочу, наприклад, скочити з парашутом. – Лілія Шумська, волонтерка у “Центрі збору гуманітарної допомоги вимушеним переселенцям і армії”.
А от щодо мрії, то навіть не знаю. Хочу, щоб моя сестра жила спокійно, і їй не довелось рости й шкодувати, що вона занадто маленька, аби чимось допомогти, щось змінити. Хочу подарувати їй вільну і щасливу Україну. – учасниця ЗСУ, студентка І курсу факультету електроніки та комп’ютерних технологій ЛНУ ім. І. Франка.
Після нашої перемоги мрію відвідати кожен куточок нашої прекрасної країни. Зробити фото з Ластівчиного гнізда. Поїхати на море до Криму. Піти в Будинок «Слово» у Харкові. Сходити на виставу у Драмтеатрі Маріуполя. Піти на футбол на «Донбас Арені». Гуляти Андріївським узвозом. Випити кави у Дніпрі на набережній. – Марта Дика, редакторка-волонтерка онлайн-медіа «Свідомі».
Віримо, що озвучені нашими респондентами мрії здійсняться якнайшвидше та в найкращий спосіб, адже кожен із нас вже так з нетерпінням чекає того ранку, коли нас розбудять словами: «Війна закінчилася, Україна – вільна!» І тоді разом поїдемо у всі-всі куточки нашої сильної, міцної, неймовірної держави.