Університетський блог

На жаль, поки ми живемо в реаліях війни, тому незмінною складовою на територіях, де є така можливість, стала дистанційна освіта? Чи достатньо компетентними/мотивованими є наші педагоги для надання таких освітніх послуг?

Думаю, що найбільші проблеми були в перший рік дистанційної освіти, коли у нас з’явився Covid-19. Ми дуже мучилися, ми розбиралися із зумом, тімсом, не до кінця розуміли можливості цих програмних середовищ, і відповідно десь це погано позначалося на навчальних заняттях.

Перевагою дистанційного навчання стала можливість без проблем транслювати ілюстрації, фото, презентації. В навчальному закладі, який не був комп’ютеризованим і який не мав у кожній авдиторії, у кожному класі мультимедійного обладнання, зробити це – був ще той квест. Це стосується і нашого університету, адже в нас досі не в кожному навчальному приміщенні є потрібні технічні засоби для візуалізації інформації, а навіть якщо є проєктор, то треба брати свій ноутбук,  свою акустичну систему і ще вміти ввімкнути все це.

Дистанційний формат це вирішує, але я вважаю, що краще вирішити цю проблему технічно в авдиторії, ніж переводити повністю освіту на дистанційне.

Як, на вашу думку, можна було б покращити дистанційну освіту в Україні?

Це дуже правильне запитання. Будьмо чесними, навіть якщо нам вдасться повернутися до офлайнової освіти в авдиторії, ми будемо за різних життєвих обставин де-не-де повертатися до тої дистанційки. Головне, щоб ми розуміли, що це тимчасово.

Щодо поліпшення, то зі свого досвіду скажу, що стабільність інтернет-зв’язку – це одне з тих болючих питань, бо опанувати певні програми і студент, і викладач може, а от на це ми не впливаємо безпосередньо.

Нещодавно ми на факультеті педагогічної освіти мали зустріч із вчителями з різних областей України, і ми так теж з ними спілкувалися, ділилися досвідом з приводу того, як вони працюють. Були там люди різного віку, але всі в один голос кажуть, що вони дуже мотивовані працювати, що їм це все цікаво, вони хочуть дізнаватися щось нове, якісь нові програмні середовища. Вони радо це опановують, тобто це не проблема, насправді. Проблема, власне, в інтернет-зв’язку. Хоча, здавалося б, Україні гріх жалітися: мої колеги, які брали участь в освітньому процесі за кордоном, всі в один голос кажуть, що в Європі начебто краще мало би бути з інтернетом, але насправді є гірше і з якістю зв’язку, і з ціновою політикою. Тож треба рухатися в напрямку до кращого, тобто покращувати інтернет-зв’язок.

Дякуємо Ілону Маску за Starlink, але нам треба і свої технології, адже добрий зв’язок міг би вирішити проблему вимкнених камер, а ввімкнена камера на онлайн-занятті – це завжди є крок до кращої взаємодії. І я вірю, що вона навіть вже вирішується, бо вже є краще, ніж було декілька років тому.

Чи місце в дистанційному навчанні таким методам, як здача віршів чи текстів напам’ять із заплющеними очима, зменшення часу на виконання завдань через теоретичну ймовірність скористатися інтернет-джерелами і списати тощо?

Ось це запитання є дуже складне. Як я вже казав, педагоги в дистанційних умовах не можуть застосовувати тих методик, що й під час очного навчання. Вони намагаються їх пристосувати, та, звичайно, не все можна втілити через монітор. Щодо складання віршів напам’ять заплющеними очима, то це один з прикладів, який підтверджує ці складнощі. Будьмо чесними, учні і студенти досить часто можуть проявляти якусь несумлінність, десь схитрувати, але питання: «Чому вони це роблять?» Мабуть, тому, що вони не достатньо мотивовані, це по-перше. По-друге, мабуть, саме оці методи не викликають в них якогось зацікавлення, не викликають відчуття користі від навчання…

Нам треба змінювати методи і підлаштовувати їх під форму навчання. Не вдасться працювати по-старому, не вдасться. Очевидно, що треба робити це якось по-іншому, але як? Цим мають займатися, насправді, фахові, профільні методичні комісії з вчителів хімії, філологів, істориків, географів, математиків… Ці люди мають між собою спілкуватися і вирішувати це питання. Не треба чекати на Міністерство, адже Міністерство нам нічого не дасть. Треба сподіватися на себе. Оце є, мабуть, ще один недолік дистанційної освіти, що методично ми ще живемо в офлайн-освіті. Не треба цьому дивуватися, але треба думати, як нашу методику підлаштувати до будь-яких форм. В цьому проявляється методична гнучкість педагога. Ми маємо розуміти, що мусимо бути готові працювати будь-де і в будь-яких умовах тому, що в нас війна, і ми ніколи не будемо жити так, як жили раніше.

Як ви перевіряєте знання учнів/студентів під час дистанційного? Можливо, маєте якісь особливі способи, які б могли у вас почерпнути й інші вчителі/викладачі?

Я довго йшов до тієї моделі, яку зараз використовую: теж тривалий час експериментував, як, мабуть, і всі інші педагоги. Ну, наприклад, перевірку знань я зазвичай роблю у форматі гугл-форми, для учнів іноді роблю у форматі «Kahoot», їм так цікавіше.

Як зробити так, щоб ми побачили реальний результат навчання студента чи учня? В нас тепер не має виникати питань, де студент чи учень має продемонструвати свої знання із запам’ятовування теоретичних фактів – це неефективно. Це і раніше було неефективно, просто ми якось собі дозволяли з цим миритися і йшли шляхом меншого опору. Скорочувати тривалість часу для виконання завдання в гугл-формі – можна, але це всього не вирішує. І це не є той ефективний спосіб, яким треба йти. Більш ефективно подавати нашим студентам і учням такі запитання, в яких би учень чи студент міг проявити своє розуміння засвоєної інформації і вміння її використовувати на практиці.

Ну от припустимо, що в мене є курс педагогіки для студентів бакалаврату, і я ж можу їх питати визначення поняття «педагогіка» чи просити назвати методи навчання, але який сенс давати таке запитання? Тобто запитання мають формулюватися таким чином, аби «гугління» не було достатньо для повноцінної відповіді на запитання. Значно ефективніше дати студентові кейс – реальну виховну ситуацію, яку він буде змушений розв’язати, застосовуючи методи, принципи виховання, демонструючи те, як він їх розуміє… І ось, перевіряючи потім цю роботу студента, я відразу бачу, чи він собі просто на хлопський розум міркує, чи він опирається на засвоєні знання з методики, із принципів, із закономірностей навчання чи виховання. Тобто практика – вона завжди рулить, практика завжди дасть нам розуміння, як студент дає собі раду.

Таким чином, перевіряючи таку роботу студента, ми можемо впевнено оцінити і його знання, і його вміння використати вивчене в житті. І я можу ставити іспит на основі просто кількох життєвих кейсів, які студент проаналізує. Мені цього буде достатньо. Я цим перевірю і його теоретичні знання, і практичні вміння.

Якими застосунками чи програмами для урізноманітнення освітнього процесу користуєтеся?

Мабуть, нікого зі своїх колег я зараз не здивую, бо користуюся тими самими застосунками та програмами, що й ми всі: Zoom і Microsoft Teams для навчальних занять. Особисто мені більше імпонує Zoom, бо там є класний функціонал для поділу учасників зустрічі на кімнати, тобто групова робота там досить зручно може бути організована. Там теж є можливість створити канал для обміну повідомленнями й інформаційними матеріалами. А ще мені подобається, що тепер там скасували 40-хвилинне обмеження. Ну Microsoft Teams, звичайно, теж має свої переваги, бо в межах каналу можна компактно розміщувати всі потрібні для курсу документи та презентації.

Про гугл-форми я вже казав, вони мають величезні можливості. Ми ще не всіх їх опанували, продовжую далі вивчати цей функціонал. Використовую різні соціальні мережі, дуже активно застосовую ютуб, для учнів – Kahoot, презентації з учнями й студентами любимо робити в Canva.

Ви як викладач та вчитель-практик, мабуть, відчуваєте різницю між поколіннями. Чи помітна відмінність між дітьми/студентами 5-10 років тому і сьогодні? Яка саме?

Очевидно, що різниця є, але мені здається, що вона не є разючою, як це іноді нам здається. Діти завжди діти, в будь-якій епосі, в будь-якому часовому періоді. Що змінилося за 5-10 років? Ну, звичайно, ситуація війни – вона посприяла тому, що наші діти дорослішають швидше, це очевидно. Наші нинішні діти – вони легше дають собі раду з технологіями, ми всі це прекрасно бачимо. Наскільки швидко і легко наші учні й студенти дають собі раду з нашою дистанційною освітою, десь вчителі можуть інколи нарікати на якісь технічні труднощі, а молодь справляється прекрасно.

Чи якісь світоглядні, ментальні відмінності? Я гадаю, що ні.

Чого мені б дуже хотілося? Щоби наші учні й студенти більш прискіпливо вдивлялися в своє майбутнє. Щоб вони орієнтувались не на те, де вони навчаються і куди вони хочуть вступати (на який факультет чи де продовжувати освіту), а щоб вони орієнтувалися на те, ким і яким вони себе хочуть бачити через 5-7-10 років. Яким фахівцем, з якими якостями, і вже від цього танцювали, вибираючи собі навчальний заклад.

Це я зараз, може, більше до абітурієнтів десь звертаюсь. Не думайте про навчальний заклад чи про факультет, думайте про те, якими ви себе хочете побачити, а тоді й університет, і факультет, і спеціальність вашого вибору автоматично чи принаймні легше виринуть. Ми ж, наприклад, хочемо купити сир, ми йдемо в магазин, де продається сир, і його купуємо, але спочатку маємо собі уявити, що ми хочемо купити, що ми будемо з нього робити. Дуже нерозумно просто виходити гуляти й заходити по черзі у всі магазини, купляти що-небудь і потім пів життя вирішувати, а що нам із цим робити. Нас неминуче будуть чекати розчарування. Тому я хочу закликати наших майбутніх студентів дивитися у своє майбутнє дуже конкретно.

Які зміни у викладі предметів відбудуться із повномасштабною війною? Чи вважаєте ви виправданим вилучати зі світової літератури російських авторів?

Я не є учасником методичних комісій з розробки навчальних планів чи програм на наступний навчальний рік ані у вищій освіті, ані в середній, тому чогось конкретного я вам, мабуть, не скажу, але ми всі бачимо, що зміни будуть, особливо в гуманітарних предметах. Наприклад, з історії очевидно буде підлягати перегляду зміст шкільного курсу, і це правильно, безперечно. Впродовж попередніх років вже були певні напрацювання, і я думаю, що вони будуть і тепер. Зокрема, в нас була тенденція до перетворення окремих курсів всесвітньої історії та історії України в один інтегрований курс «Історія: Україна і Світ». Його вже втілено і він вже функціонує в 10-11 класах, вже зараз і в молодших класах теж відбуваються такі позитивні зміни.

Чим це добре? Бо учень одразу бачить цілісну концепцію, цілісну ідею історичного розвитку, і йому краще зрозуміти, що і як відбувалося, дати собі раду з розумінням історичних процесів: як жили люди, які події об’єднували Україну та Світ… Це підсилить тезу нормальності української історії.

Щодо літератури: однозначно будуть процеси. Це деколонізація, яка мусить відбуватися в кожного народу, який позбувається імперської зверхності. Подивімося, чи у школах Індії вивчають англійську літературу? Там точно вивчають Шекспіра, але не в контексті англійської літератури, а в контексті світової літератури. А Лермонтова з Пушкіним вивчають в Індії чи в Японії, наприклад? Якщо ні, то це вже свідчить, якою мірою їхня творчість є світовою цінністю. Мені здається, що поки ми не пройдемо повний шлях деколонізації на рівні своєї свідомості, ми не переможемо в цій війні. Тобто активну фазу ми пройдемо, але війни ми не переможемо. Тому, що війна відбувається в головах людей, і з чого ж починати, як не зі школи? Я впевнений в правильності цих процесів і очікую їх з великою надією.

Які 5 порад ви можете дати студенту, що надалі планує розвиватися у викладацькій/вчительській сфері?

Насамперед педагог має бути людиною. Оце такий великий номер 1, який є базовий і від якого треба завжди відштовхуватись. І якщо цього не буде, то далі можна й не продовжувати. І друге, похідне від першого, те, що в основі педагогіки має лежати любов до людини. От  якщо у вас є любов до людини – прекрасно, ви можете далі вивчати теоретичну психологію, педагогіку, методику, свій предмет, який ви збираєтесь викладати. Десь вам буде щось вдаватися, не вдаватися, але ви навчитеся, удосконалитеся з плином часу, з досвідом. Але якщо у вас не буде любові до людей, то ви будете просто ремісником. Ми, на жаль, дуже багато бачимо зараз таких ремісників і в загальноосвітніх школах, і у вищій школі, і, на жаль, навіть у початковій, і, на жаль, навіть в дитячих садочках. Таких людей не мало б бути. Вивчити й опанувати методику може будь-яка людина, але має бути любов до людини по дефолту.

Ми маємо знати, що побачимо різних учнів/студентів у класі чи в авдиторії: це будуть люди, яким може бути байдуже до предмета, вони можуть навпаки навмисне псувати нам настрій, зривати заняття, але це не означатиме, що воно має якось впливати на ставлення вчителя/викладача до дітей. Ми маємо мати любов до людини, це база.

Наступне, третє: якщо ви хочете стати викладачем, ви маєте зрозуміти своє головне призначення. Заради чого ви приходите в клас, в авдиторію. Ваша мета має бути одна – допомогти учням чи студентам розвиватися особистісно, інтелектуально, соціально. Якщо це вищий навчальний заклад чи заклад професійної освіти – то ще й професійно.

Завжди думайте, чим ви можете їм допомогти, бо любов до людини – це коли ми хочемо зробити добре, не очікуючи навзаєм нічого, не очікуючи навіть «Дякую», коли ми просто допомагаємо, бо ми любимо цю людину.

Наступне – ніколи не зупиняйтеся у своєму власному розвитку, ви просто не маєте права зупинитися. Це працює, до речі, для будь-якої професії, не тільки для педагога. Якщо  ми перестанемо розвиватися і будемо жити й працювати за старими методиками, наче нічого навколо нас не змінюється й не відбувається – ми приречені на провал. Нас перестануть розуміти наші учні, нас перестануть слухати, ми станемо нецікаві, некорисні. Розвиток, робота над собою – це завжди буде у вашому професійному житті запорукою того, що ви будете потрібні цьому світові завтра.

І ще насамкінець звернемося до вас як до вчителя історії. Часто через велику кількість матеріалу та дат діти не мають бажання вивчати цю науку належним чином. Як не змусити, а заохотити молоде покоління пізнавати наше минуле?

Змушувати взагалі ніколи не можна ні до чого в педагогіці, категорично.

Як заохочувати? Людині завжди цікаво, що відбувається навколо і звідки це взялося, як воно розвивалося, тобто зв’язки між минулим і майбутнім крізь сьогодення – оце, мабуть, може зацікавити наших молодих людей.

Однозначно, ми не зацікавимо їх навалою дат і фактів. Ми, знаєте, трошки є рабами навчальних програм. В мене є пропозиція щодо шкільного курсу історії, щоб ми більше уваги присвячували тому, як жили люди, як вони мислили, що відбувалося в їхньому житті, як вони розвивалися, як виглядав світ, як він трансформувався, як дії людей на це впливали… Від простого знання фактів і дат, на жаль, розуміння історії не додається, і це очевидно.

Ми нікуди не дінемося від фактів, але факти мають існувати в історії не заради самих себе, а заради того, щоб через них прокласти шлях до розуміння для наших учнів і студентів подій, явищ, процесів, і того, як вони впливають на наше нинішнє життя. І дуже важливо дати розуміння планетарне, загальносвітове. Ми таки не маємо права створювати глобус України, ми маємо дати розуміння місця України у Світі. І це місце дуже важливе, навіть не сумнівайтеся в цьому. Ми й зараз це бачимо, в наші дні, але в минулому це теж було. Можливо, воно не було таким помітним, але Україна у всі часи була у світовому тренді, вона розвивалася так, як розвивався Світ, логіка її розвитку сьогодні теж цілком лягає в логіку розвитку Світу. Ми це маємо зрозуміти самі, і дати це розуміння нашим учням і студентам.