Університетський блог

Чому твори Тараса Григоровича є такими близькими для нас? Як простий селянський син отак віднайшов ключ до сердець мільйонів?

Його слово завжди живе і щире. Це свіжа, жива вода тодішнього часу, яка кликала до науки в ім’я любові до своєї вітчизни. Саме Шевченкова творчість породила нових людей – людей свідомих своєї національності. Бо ж як написала геніальна Ліна Костенко: “Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох.”

Водночас хто ж, як не Шевченко, розуміє наші проблеми? З самого малечку Тарас сповна пізнав всю жорстокість та цинізм Московщини. Народився в сім’ї кріпака – отже сам був кріпаком. І лише Богом дана любов до мистецтва та науки принесли йому волю. Навесні 1838 року молодого поета викуплено з кріпацтва. Ненависть до несправедливості, до московського царизму формувалася з кожним новим днем. З кожним днем росла любов до свого народу. Саме за любов до Батьківщини поет провів 10 років в засланні.

За що ж покарали Шевченка? Чим його творчість відрізнялася від творчости сучасників, що заслуговувала суворого 10-річного заслання із забороною писати й малювати?

За слова гніву та обурення на адресу царизму, проти закріпачення України, проти експлуатації вільного українського народу. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві (хоча офіційно цього не змогли довести). За ідеї демократії та свободи для свого народу. За поширення національно-патріотичних настроїв у суспільстві. Тому й покарано його найтяжче: “Художника Шевченко за створення обурливих та в найвищій ступені сміливих віршів, як наділеного міцною тілобудовою, оприділити рядовим в Оренбурзький окремий корпус з правом вислуги доручити начальству найсуворіший нагляд, щоб від нього не могли виходити брехливі вірші. Як пише Іван Дзюба: «Лише у вироку Шевченка з’явилося додаткове формулювання: “з забороною малювати і писати.” Додав його особисто Микола І».

Одні ототожнюють Шевченка із лікарем, інші – із вчителем, треті з воїном на барикадах. Ким, на вашу думку, є Тарас Григорович для українців?

Професор Львівського Національного Університету імені Івана Франка Любомир Сеник (нині покійний) вважав Шевченка тим лідером, який нам потрібен та який вказує українцям шлях: “Якщо шукаємо собі лідера – то ним може бути лише Шевченко.”

Тарас Шевченко став невіддільною частиною нашого життя. Не присипаний пилюкою часів, не статичний. Він змінюється разом з нами. Йде завжди у ногу з часом. Він вічно молодий та актуальний. Десь самоіронічний, але завжди справжній та щирий. Здається, що вірш-заклик українського поета, перекладача, кіносценариста Івана Драча справдився:

Скиньте з Шевченка шапку.

Та отого  дурного кожуха.

Відкрийте в нім академіка.

Ще одчайдуха-зуха.

Ще каторжника роботи.

Ще нагадайте усім:

Йому було перед смертю всього лише сорок сім.

Ці ваші слова про актуальність Шевченка сьогодні, про що вони? Що під ними розумів Іван Драч та, врешті-решт, що вони означають для вас як для представниці ще зовсім молодого покоління українців?

Цей заклик був зроблений у листопаді 1995 року. Кожного року руйнується образ застиглого пам’ятника.  Кобзар постає як талановитий художник, гравер. Людина, що власноруч робила копченості, любила хорошу компанію та освічених людей. Шевченкові подобались кубинські сигари, і він дуже тішився, отримуючи їх як подарунок від друзів.

В засланні він мав за перемогу купити собі мідний чайник, щоб заварювати улюблений чай. Поет товаришував з Костомаровим та Пантелеймоном Кулішем. Разом з останнім співав українських пісень:

Ой, і зійди, зійди

Ти, зіронько вечірняя,

Ох, і вийди, вийди,

Дівчинонько моя вірная.

Цю пісню він співав з дружиною Пантелеймона Куліша Ганною Барвінок у два голоси.   

Як Шевченка переосмислюють сьогодні? Чи є відчутною його присутність у нашій теперішній боротьбі за свободу?

Шевченко був присутній на Помаранчевій революції та Революції гідності. Він з нами і на цій війні. Молодь щоразу переосмислює творчість Тараса Григоровича. Саме Шевченка цитував герой Небесної сотні, один з перших убитих на майдані, вірменин Сергій Нігоян. Його цитували й цитують наші воїни на полях битви. Шевченко присутній у наших серцях не лише 9 березня. Він з нами кожен день та у переломні моменти нашої історії. Правду написала Ліна Костенко, українська письменниця-шістдесятниця:

Кобзарю, знов я до тебе приходжу,

бо ти для мене – совість і закон.

 
У чому феномен Шевченка з поміж інших українських авторів?

Шевченко – це уособлення віри, стійкості, незламності та любові до своєї батьківщини.  Він письменник не за письмовим столом з кавою, комп’ютерами та всіма зручностями. Він письменник з “захалявними книжечками”, які таємно, нишком писав та мріяв послати їх на Україну, щоб хоч вони мали омріяну волю.

Що ж тоді для Шевченка було волею? Як він означував цей непростий термін?

Воля!. За десять років каторги та заслань Шевченко добре знав ціну цього слова. Однак він був вільним у своїх думках, у своєму світобаченні та аналітичному складі розуму, знанні своєї та світової історії. Тонка, витончена, освічена натура з вишуканим смаком, почуттям власної гідності, чітким розумінням своєї місії для свого народу. Як написав Іван Дзюба: “Він опинився у смердючій казармі серед паскудних розмов і матюків, картярського та горілчаного чаду…” Тут мені постає аналогія з фільмом за повістю американського письменника Стівена Кінга “Втеча з Шоушенка”. Коли друг головного героя каже наступні слова про несправедливо звинуваченого: “Деяких птахів в неволі не втримаєш. Їх пір’я занадто яскраве і коли вони відлітають – частина тебе розуміє: не можна тримати їх закритими в неволі, але те місце, де ти живеш, стає темнішим після того, як вони відлетіли”.

Із щоденника, якого поет вів на засланні, зрозуміло одне: Шевченко – доказ того, що вільну людину не зламають ні заслання, ні каторга. А раб – він  і на волі – раб. Це підтверджують наступні слова поета: “Страшно впасти  у кайдани, помирать в неволі, а ще гірше – спати, спати і спати на волі.” Як сам він написав у щоденнику після звільнення з 10-літньої каторги: ”Дивує ще от що. Все це невимовне горе, всі види принижень та знущань минули так, ніби не торкались мене. Найменшого сліду не залишили після себе. Досвід, кажуть, є наш найкращий вчитель. Але гіркий досвід пройшов повз мене невидимкою. Мені здається, що я такий самий, яким був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре. По крайній мірі мені так здається. І я від глибини душі дякую моєму всемогутньому творцю, що він не допустив жахливому досвіду торкнутися своїми залізними кігтями моїх переконань, моїх дитячих світлих вірувань.”